|
|
.gif)
|
|
|
2023-02-17 06:24 | Дар'я Блашко: Хочу дати собі ще один шанс…
|
|
|
|
Сьогодні багато говорять про допуск російських та білоруських спортсменів до Олімпійських Ігор. Звучать різні думки: і сумніви, і рішуче «ні». Але є люди, думки яких були сформовані під російськими бомбами та снарядами, такі як Дар'я Блашко. Ця дівчина знайома з почуттям, що виникає всередині людини, яка чує, як російський військовий літак, знижуючись, заходить на чергове коло, щоб скинути бомби по мирних міських кварталах. Про це, про здоров'я та плани, про те, як прожила біатлоністка останні місяці, я хотіла поговорити з Дашею ще в Антхольці, але саме самопочуття спортсменки змусило її пропустити італійський етап і не дозволило тоді взяти у неї інтерв'ю. Та від ідеї розмови я не відмовилася і вже зв'язалася з Дашею під час Чемпіонату світу в Обергофі.
 -Даша, як ви вважаєте, чи логічно зараз усунення російських та білоруських спортсменів від Олімпійських Ігор та інших спортивних заходів?
-Вважаю усунення логічним, тому що росія почала війну під час Олімпійських Ігор. Нехай уже основні заходи закінчилися, йшла Паралімпіада, але це не змінює факту порушення головного принципу Олімпіад: гармати мовчать, доки тривають змагання. Чи для них особи з обмеженими можливостями – це не люди, та принципи Ігор можна спокійно порушувати? Дуже поважаю IBU за їхню позицію, коли вже практично одразу після нападу на Україну були прийняти такі складні і важливі рішення. Міжнародний союз біатлоністів показав в черговий раз, що незалежний ні від кого в прийнятті таких важливих рішень.
-А що скажете щодо позиції самих спортсменів, яких абсолютно не бентежить сам факт війни, загибель тисяч людей? Ми не можемо говорити про атлетів, як про людей, які не мають внутрішнього стрижня, інакше вони б у спорті нічого не досягли. Тобто це не страх, а свідома позиція красивих і сильних людей – схвалення війни? Чи мають вони право у такому разі претендувати на участь у заході, духом якого є мир?
-На жаль, спорт – це частина політики, хто б що не казав. Спорт – це політичний інструмент, яким впливають на думки та погляди людей. Ось, наприклад, Білорусь ніхто не знав доти, доки Дар'я Домрачова не почала вигравати багато медалей. А до того й не знали, де Білорусь знаходиться. Що це, як не частина політики. Для впізнаваності країни та впливу її у світі спорт відіграє важливу роль. Спорт у наших країнах фінансується державою. Отже, вона бачить сенс вкладати гроші в спортсменів, які представлятимуть країну на міжнародних аренах і своїми перемогами підвищуватимуть її вагу. Як не крути, це один із інструментів політики.
Щодо недопуску до ОІ, я вважаю це вірним рішенням, принаймні на найближчу Олімпіаду. Адже має хоч щось розбудити людей. Мотивувати їх до дії. Завжди легко пересидіти десь посередині. Завжди можна спробувати всидіти на двох стільцях. Але треба розуміти, що виклики часу такі, що ти маєш показати свою конкретну позицію: або ти там, або – тут. Вважаю, що країни, які підтримують усунення атлетів росії та білорусі від Олімпіади, роблять правильно, на жаль іншого виходу немає…
-Ви ж часто спілкувалися до 24 лютого із деякими російськими біатлоністами, хтось із них за цей час цікавився вашою долею?
Ні, з росії ніхто так і не написав, не дізнався, що зі мною, чи жива. З білорусі писали, навіть збирали гуманітарну допомогу Чернігову, але я не можу озвучити імена цих людей зі зрозумілих причин.
-Даша, ви зайняли чітку позицію щодо цього питання. Ця позиція формувалася у Чернігові, де ви й зустріли війну, під російськими бомбами та снарядами. Ви пам'ятаєте той день, 24 лютого 2022?
-Так, пам'ятаю. Ми були тоді у Чернігові, на лижній базі. Планували цього дня тренування, бо треба було готуватися до наступного етапу Кубка світу у Контіолахті. Треба було підтримувати форму, я тільки-но повернулася з Олімпійських Ігор, які пройшли для мене інакше, ніж хотілося б. Тому треба було входити потихеньку до тренувального стану. Хоча у карантинному готелі на Олімпіаді я й підтримувала себе, як могла. Але це було, звісно, не те, що треба.
Вранці того дня прийшов до мене тренер і каже, що не розуміє, що відбувається. Подивилися в інтернеті, вже були офіційні новини про ракетні обстріли та напад. Ну які тут тренування. Ми зрозуміли, що це серйозно. Пішли знімати гроші в банкомат, щоб купити продуктів, яких у нас було мало, адже ми планували бути в Чернігові всього кілька днів. Добре, що були вдвох, я відстояла чергу у банкомат, а тренер у магазин, впоралися набагато швидше.
Повернувшись на базу, вирішили спустити речі вниз, у підвал. Щоб у разі небезпеки бігти у сховище без рюкзаків. Вже тоді ми чули звуки вибухів, десь прилітало зовсім поруч. Першу ніч провели у своїх кімнатах, а потім вирішили не ризикувати та перебратися до підвалу. Там було холодно і сиро, як не одягалася, все одно замерзала.
-А чи не було думок одразу ж виїхати з міста?
-Були звичайно, думки їхати до батьків, але куди? Назустріч танкам? Та й у перші дні взагалі не розуміла, що робити, і як усе це можливо у 21 столітті? Думали, що все це триватиме 5-7 днів і закінчиться, але на п'ятий день зрозуміли, що все серйозно і триватиме довго. Вирішили залишитись у Чернігові, поки це буде можливо, адже ми могли надавати якусь допомогу. Допомагали чим могли. Збирали для солдатів бафи, балаклави, ліхтарики, теплі шкарпетки, речі. Передавали це через маму одного біатлоніста, яка активно допомагала ЗСУ. Загалом робили все, що могли тоді.
А трохи пізніше ми з тренером опинилися в такому становищі, коли нам самим уже потрібна була допомога.
-Даша, ви та деякі працівники бази залишалися там практично до останнього, що змусило тоді вас шукати інший притулок?
 -Ми пішли звідти практично напередодні її руйнування. (На фото - все що залишилось від машини тренера Дар’ї, Володимира Махлаєва у Чернігові - прим.авт.) Увечері відключилося світло,після того як прийшли незрозумілі люди у формі, що викликали підозру, ми одразу ж зателефонували, щоб їх перевірили. І було вже просто страшно та небезпечно там залишатися. Та й готувати їжу вже не було де. Люди, які з нами були на базі, запропонували поїхати до них, що ми й зробили, господаря будинку звали Сергієм. Були там кілька днів, доки не потрапили під ще один страшний обстріл. Довелося перебиратися до сусіднього будинку, де був добре укріплений підвал. Ми там ночували, щоправда, нас було 9 осіб, а приміщення було приблизно 2 на 3 метри. Я тоді ніч не спала, мені здавалося, що у підвалі не вистачить на всіх кисню.
Вже вранці щось підказувало що потрібно виїжджати, але це не так просто було зробити. Та й не хотілося розводити паніку. Ми з тренером і Сергієм пішли до будинку його сім’ї, де були напередодні, щоб допомогти після обстрілу прибрати скло вибитих вікон, взяти деякі речі. Вже збиралися йти назад, а тут якісь хлопки, наче петарди підривають. Ми висунулися надвір, а там такі жорсткі прильоти почалися. За принципом двох стін сховалися у ванній кімнаті. Був такий гуркіт, ми думали, що вхідні двері зараз винесе. Виглянули, а сусідній будинок як сірник раптом спалахнув. І нічого ніхто зробити не може, бо навіть води, щоби гасити пожежу не було. Ми перемістилися до будинку батьків дружини Сергія, але до підвалу заходити побоялися, якби нас там завалило, то рятувати б не було кому. Просто зайшли до хати, перечекати там обстріл. Чули, як падали снаряди зовсім поряд і трохи далі. Після того, як стихли вибухи, ми зачекали хвилин 10 і вирішили піти до сусідів, у яких на подвір'ї залишили свою машину з речами та де ночували останню ніч. Побігли у напівзігнутому стані, готові будь-якої миті впасти на землю. І тут у мене стався шок. Я подумала, що помилилася будинком. Ось уявіть, був будинок, паркан, двір і… на цьому місці просто нічого немає, догоряють якісь рештки. А парканом і не пахне, весь металевий паркан взагалі кудись зник. Дивлюсь на всі боки і не можу зрозуміти нічого. Втім, після цього обстрілу ми вже залишилися і без речей, і без машини. До речі, у цьому будинку, коли ми йшли, залишалися ще люди і, на щастя, вони залишились живі.
У цей складний час нам дуже допоміг Зоц Микола Миколайович, він разом з дружиною приїжджав до нас, привозив допомогу. При цьому ризикуючи життям.
-Так було по всьому місту?
-Ні, як виявилося, тоді в центрі було безпечніше. Так жорстко обстрілювали околиці, де ми були. У тому районі цілими залишилося лише кілька будинків. У центрі ж було страшно, коли прилітали літаки. Не можу передати стан, коли ти розумієш, що літак знижується, щоб скинути чергову бомбу, і не знаєш, куди він її скине, і куди тобі бігти.
Після того страшного обстрілу ми вирішили шукати притулку ближче до центру міста. До нас приєднався Ігор Ященко, який неподалік жив. Звичайно, на той момент важко було знайти укриття. Нам Дериземля Андрій Васильович допомагав і Деркач В'ячеслав Васильович. У результаті знайшли підвал. Чесно скажу, я не знаю, як там жили люди вже три тижні. Це було тяжким випробуванням. Світла там не було, добре хоч у мене був заряджений ліхтарик, телефон на той час також вже зовсім розрядився. Ще до цього останнього обстрілу ми вирішили з тренером зібрати всі гроші та документи, розкласти їх по кишенях, щоби завжди були з собою, адже не знаєш, чи встигнеш схопити рюкзак або сумку у разі чого. Як показав час, правильно зробили, крім цього, у нас нічого не залишилося.
У підвалі було дуже багато пилу. Я лягла спати на полети такі дерев'яні, а на них лежали двері старі. Прокинулася за годину і все - заснути не можу, а попереду ще вся ніч. Лежати більше не змогла, ніс забився пилом, я розумію, що буквально дихаю пилом. Але я ж професійний спортсмен, все одно думаєш про те, як потім бігатиму. Там крісло старе стояло, без м'якої частини, я сіла туди з ліхтариком, подумала, що якщо все одно не сплю, то підсвічуватиму тим, кому треба вийти або щось знадобиться, бо дуже темно було.
-Якщо ви втекли з дому, що згорів, то що було з їжею?
-Вранці вже пішли добувати їжу. Зайняли чергу в магазині, але зрештою не купили нічого, бо генератор там перестав працювати. У результаті хтось знайшов трохи їжі. Поїли. У цей час Ігоря Леонідовича запросили до себе родичі його дружини, вони запропонували нам залишитися. Там і переночували. Чудові люди, прихистили нас, нагодували. А наступного дня сталося диво. Ігореві Леонідовичу вдалося дістати бензин і заправити два буси. Не хотіли спочатку ризикувати і думали дочекатися «зеленого коридору». На той час Чернігів уже практично взяли у кільце. Але після того, як заправили машини, вирішили їхати все ж таки. Наче Боженька сказав: «Ось вам знак. Пора їхати». Це було13 березня.
Виїхали якимсь дивом. Нас не зачепило, хоча коли їхали,я не пристібалася ременем, щоб у разі небезпеки швидше вискочити з машини. Хоч і розуміла, що це все одно нічого не дасть, просто було трохи спокійніше. Їхали повз місця, де були бої до цього, спілкувалися з волонтерами, де безпечніше проїхати, питали на блокпостах.
-Куди ви попрямували з Чернігова?
-Їхали спочатку до Тернополя, по дорозі зупинялися на нічліг, там в одній школі організували прихисток і, нам там дали притулок, нагодували. І перша точка для нас була Тернопіль. Там багато знайомих, біатлонна база… обов'язково знайдеться, де переночувати. Але не так просто все у цьому житті. У результаті ми провели у Тернополі одну ніч і зрозуміли, що треба їхати далі. Спочатку до Львова, мені допомогла Зоя Дмитрівна Смирнова, мій університетський викладач, вона підказала, що можна переночувати у її рідних у цьому місті. Потім поїхали до Хуста. Взагалі-то хотіли їхати до Болгарії, мій тренер там працював і в нього залишилися в цій країні друзі, але передумали - туди було важко діставатися і Володимир Михайлович Бринзак запропонував варіант зі Словенією. У результаті він допоміг нам виїхати до Словенії. Там Урош на той момент організовував у Поклюці житло та допомогу для наших спортсменів.
-А багато наших спортсменів там було?
-На той момент була Яна Бондар, вона хоч і закінчила кар'єру, але була там, виїхала, бо була вагітна. Потім приїхали інші спортсмени. Усіх зібрали у Тернополі та вивезли в Словенію. Нас там близько 50 людей було.
 -Саме в цей час ви виставили пост у ФБ про гуманітарну допомогу для Чернігова. Як вдалося її організувати?
-Урош сказав, що гірськолижниця Анна Буцик хоче мені допомогти. Ми з нею зв'язалися. Я їй сказала, що мені особливої допомоги не треба, речі вже деякі є. У Поклюці нас годували, тобто сенсу в такій допомозі мені особисто немає, але якщо є можливість, то було б чудово допомогти армії, знайти можливість для гуманітарної допомоги для людей. Обговорили деякі моменти, я ще там із чернігівськими волонтерами зв'язалася, розпитала, що треба. Анна молодець, дуже швидко все зібрала. Вони привези цілий мікроавтобус, повністю завантажений необхідним. Плюс я ще купила один дрон на свої гроші і ще на один зібрала в соцмережах. Сподіваюся, що якусь допомогу вони там надали. Все це ми передали на Чернігів у надійні руки. Мені важливо це було передати тим, хто доставить все саме за призначенням. Волонтери потім відзвітували, але я вже не стала виставляти фото у соцмережах, для мене був важливим факт доставки допомоги туди, де вона справді потрібна була. Я виклала пост із подякою Анні. Це було не заради піару, просто більше мені не було чим подякувати.
-Весь інвентар, включаючи лижі та гвинтівку, весь спортивний одяг було знищено у Чернігові. Де брали нове екіпірування?
-Мені багато в чому допоміг Rossignol. Я зв'язалася з їхнім представником, і фірма мені надіслала цілу коробку речей, лижі, палки. Marve мені надіслали лижоролери. Swix надіслав ще палки. Julbo передали окуляри. Тобто весь інвентар я збирала з нуля. Дуже вдячна їм всім за допомогу.
Стан попередньої гвинтівки Дар’ї Блашко, з якою вона виступала до сезону 2021/22.
-А гвинтівка, її поштою не надішлеш?
-Так, за зброю відповідає міністерство. Мені довелося переходити на іншу гвинтівку німецького виробництва Anschütz,після того як мій ствол згорів в Чернігові. Вже коли команда змогла виїхати, мені передали новий ствол. Ложе робила у свого майстра у Болгарії з нуля. До збору в Сянках мені вдалося зібрати все, але на сам збір я не поїхала, не хотіла повертатися тоді в Україну, бо тільки-но почала відходити від усього, що ми пережили.
-Але у Поклюці ви могли розпочинати тренування?
-Так, тоді, коли ми виїхали, була можливість кататися у Поклюці на снігу. Я тиждень тренувалася. А потім щось сталося: я ледве одне коло доїхала. Розумію, що щось не так, щось відбувається. Наступного дня все повторилося. Зрозуміла, що треба йти поступово, тренуватись стільки, скільки можу. Дійшло до того, що я й двох кілометрів не могла пізніше кросом пробігти. Я два тижні відпочила, починаю тренуватись - нічого не допомагає. Вирішили зробити обстеження. Усі аналізи нормальні. Тоді вирішили зробити тестування у Люблянському університеті, на наше прохання відкликнувся Янеш Водічар, чим дуже нам допоміг.Мені сказали, що результати схожі на ті, що у однієї спортсменки-велосипедистки, яка регулярно у них тестується. Її історія дуже схожа на мою. Ось у мене із нею картина просто ідентична.
-Тобто це не стільки фізика, скільки психологія?
-Виходить, що так. Мені сказали, що є два шляхи. Або піти на відпочинок і якийсь час ні про що не думати, або поступово крок за кроком набирати форму. Вибір був за мною, я вибрала другий варіант. І до збору в Обергофі вже спромоглася виконувати певні навантаження. На всіх зборах було все гаразд. Навіть літній чемпіонат світу був непоганим, хоча ми там під шаленим завантаженням виступали.
Але вже в Контіолахті все пішло кудись не туди, увімкнулися якісь механізми, складно зрозуміти які. Я розумію, що не можу швидко бігати. Немає швидких, різких рухів, наче все сповільнене. Напружує найбільше те, що я не розумію, що зі мною відбувається.
-А як спілкуєтесь зараз із батьками? Ви ж давно не бачилися?
-Так, давно, але поїздка додому може обернутися для мене сумно. Сумую, звісно. Хочеться побачити, але поки що ситуація не дозволяє. Та й до сезону я не могла ризикувати. Провести таку підготовку, і раптом все перекреслити. Не можу так чинити з позиції команди. Держава в мене вкладала гроші, федерація, IBU. «Я хочу» тут не працює, і я це розумію. Ми не завжди самі собі належимо, а особливо - професійні спортсмени. Є умови, зобов'язання.
-Даша, а чи є думки, як вийти з того штопору, в який вас скинула війна, вся та ситуація, яку пережили?
-У спорті є два шляхи. Або закінчувати, коли не виходить і є відчуття, що не вийде. І другий шлях: підніматися з колін і йти далі. Я поки що вибираю другий шлях.
-А у вас є відчуття, що все вийде?
-Так, є. Занадто багато всього вкладено мною у спорт. По суті, спорт у мене забрав усе, але дав дуже мало натомість. Сподіваюся, що мої зусилля мають окупитись. Це не про матеріальне. Все, що було вкладено: сили, енергія, час, здоров'я… це якось мусить повернутися. Щось поки що не виходить. Очевидно, треба якісь уроки з цього винести. Зробити правильні висновки. Буде правильним дати собі ще рік підготовки. Хоча в ідеалі я розраховувала б бігати до наступної Олімпіади. Дуже цікаві Олімпійські Ігри нас чекають, нарешті, не на якихось там інших континентах, а на знайомому стадіоні.
Мене не влаштовують сьогоднішні результати, я не для цього стільки тренувалася. Хочу дати собі ще один шанс. І ніхто не знає, як би будь-який зі спортсменів упорався б із подібною ситуацією. Тільки через певний час розумієш, як це все на тобі позначається, та й переоцінка цінностей відбувається. Як би ти не хотів, але інакше починаєш дивитися на світ.
Спілкувалась Ганна Осолодкіна
Фото з особистого архіву Дар’ї Блашко
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Коментарі (Всього: 23)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Оцінки в останній гонці
|
|
|
|
|
|
| Яка, на ваш погляд, має бути доля турніру прогнозистів в наступному сезоні? |
| |
|
Провести конкурс, як зазвичай
|
348
|
|
Провести конкурс, але зі значною кількістю вирахування найгірших гонок
|
|
120
|
|
Не проводити конкурс, оскільки не можливо створити рівні умови учасникам
|
|
36
|
| |
| проголосовать |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
